Види та методи

У юридичній літературі виокремлюють такі кодифікації:

загальну, в результаті утворюється кодифікований нормативний акт з основних галузей права (Звід законів);

галузеву, здійснюється на рівні певної галузі законодавства (основи законодавства, Цивільний, Кримінальний, Сімейний кодекси);

спеціальну (міжгалузеву), здійснюється в межах певної галузі законодавства чи інституту (Повітряний, Бюджетний, Лісовий, Митний кодекси).

Методи кодифікації:кодифікація-компляція, кодифікація-реформа.

Кодифікація-компіляція передбачає зібрання чинних правових норм та їх приведення в певну кодифіковану форму без істотних змін і доповнень, використовується в разі,якщо метою кодифікації є виключно спрощення та уніфікація законодавства. Приклад: Соборне уложення 1649 р.

Кодифікація-реформа передбачає зібрання правових норм та їх приведення в певну кодифіковану форму зі Види та методи змінами і доповненнями, передбачає більш високий рівень юридичної науки та нормотворчої майстерності. Приклади: Французький цивільний кодекс 1804 р., Кодекс адміністративного судочинства України.

Вопрос 32

Правоздатність фізичної особи

Цивільна правоздатність є необхідною передумовою виникнення цивільних прав та обов'язків. Отже, правоздатність — це лише загальна, абстрактна можливість мати права чи обов'язки. Натомість, конкретні права й обов'язки виникають з підстав, передбачених законом, — юридичних фактів. Тому при рівній правоздатності всіх людей конкретні цивільні права фізичної особи відрізняються залежно від її віку, майнового становища, стану здоров'я тощо.

Згідно зі ст.26 ЦК всі фізичні особи рівні у здатності мати особисті немайнові та майнові цивільні Види та методи права та обов'язки, встановлені Конституцією та цим Кодексом, а так само інші цивільні права, якщо вони не суперечать закону та моральним засадам суспільства.

Відповідно до ст.ст.21-24 Конституції цивільна правоздатність ґрунтується на принципах рівноправності І соціальної справедливості. Забороняються будь-які форми обмеження прав громадян за ознаками соціальної, расової, національної, мовної чи релігійної належності Певні обмеження правоздатності Іноземних громадян і осіб без громадянства встановлюються законом з метою державної безпеки або як захід—відповідь для громадян тих держав, які передбачили обмеження для українців.

Правоздатність - здатність мати цивільні права та обов'язки — мають усі фізичні особи. Це означає, що фізичні особи Види та методи мають здатність бути суб'єктом цивільних прав і обов'язків, мати будь-яке право чи обов'язок з тих, що надаються чи допускаються законом, тобто юридичну можливість, що випливає із закону. Лише за наявності правоздатності можливе виникнення конкретних суб'єктивних прав і обов'язків. Правоздатність є підставою для правоволодіння, його передумовою. Кожна особа може мати безліч суб'єктивних майнових і немайнових прав, однак ніколи не може мати їх всі. Так, наприклад, кожна фізична особа може мати авторські права на твори літератури, науки чи мистецтва, однак не кожна їх має в силу того, що не створила таких творів, не Види та методи є їх автором. Саме тому обсяг правоздатності як суб'єктивного права, змістом якого є право мати права, завжди ширший за обсяг конкретного суб'єктивного права, що набувається особою на підставі правоздатності.



Водночас наявності у фізичної особи лише однієї цивільної правоздатності ще замало для визнання її повноцінним суб'єктом цивільного права. Для цього необхідна також і цивільна дієздатність, яку розуміють як здатність своїми діями набувати цивільних прав і створювати для себе цивільні обов'язки. Інакше кажучи, здатність самостійно розпоряджатися своїми правами й нести цивільну відповідальність за свої дії.

Якщо правоздатність фізичної особи виникає в момент її народження і припиняється Види та методи зі смертю, то дієздатність виникає з моменту досягнення певного віку. Іноді з огляду на певні життєві обставини особа може її втрачати цілком або частково. Однак тимчасова відсутність у фізичних осіб дієздатності не означає, що вони не можуть виступати як суб'єкти цивільного права. Відсутність у них дієздатності компенсується діями їх законних представників—батьків, усиновителів, опікунів і піклувальників.

Громадянин може розпоряджатися суб'єктивними правами, однак не може зменшити свою правоздатність, не може від неї відмовитися. Водночас не можна твердити і про безмежність змісту правоздатності, оскільки суб'єктивне право як міра можливої поведінки управомоченої особи має певні межі, визначені законом. Так, певні Види та методи види діяльності особи чи володіння певним майном можуть бути заборонені або обмежені законом.

Набуття конкретних суб'єктивних прав та володіння ними означає реалізацію правоздатності і здійснюється за наявності певних юридичних фактів — дій чи подій. Тобто лише за наявності певного юридичного факту (наприклад набуття майна у власність) у право-суб'єктної особи виникне конкретне суб'єктивне право (у даному випадку — право власності на придбане майно), яке до цього часу мало характер лише абстрактної можливості мати таке право (у даному випадку — право власності).

Цивільна правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження. З цього не випливає висновку, що правоздатність є природним правом Види та методи чи природною якістю людини, оскільки вона надається саме в силу закону (так, раби в Стародавньому Римі не визнавались особами, що мають які-небудь права). Правоздатність є невід'ємною від особи незалежно від віку, стану здоров'я чи інших характеристик людини. В окремих випадках охороняються інтереси зачатої, але ще не народженої дитини. Так, відповідно до ч. 1 ст. 1261 ЦК спадкоємцями за законом є діти, зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті.

Положення щодо здатності фізичної особи мати окремі цивільні права та обов'язки з досягненням особою відповідного віку пов'язане з необхідністю усвідомлення нею значення своїх дій та Види та методи можливістю керувати ними. З певним віком пов'язується, наприклад, право займатися підприємницькою діяльністю, укладати певні правочини, обирати місце проживання, приймати рішення щодо зміни імені тощо

Цивільна правоздатність особи є невіддільною від неї і припиняється з її смертю. При цьому смертю вважається не лише припинення біологічного існування людини, а й оголошення фізичної особи померлою в порядку, визначеному ст. 46 ЦКУ.

Вопрос 33

Повноправним суб'єктом державного життя римської держави був римський громадянин (патрицій), що народився в законному шлюбі.

Будучи громадянином Риму, особа могла користуватися певними правами, але поряд з цим на нього покладалися і публічні обов'язки.

Способи придбання римського громадянства:

1) народження від Види та методи римських громадян;

2) відпущення на свободу з рабства;

3) надання римського громадянства іноземцеві;

4) усиновлення римським громадянином іноземної дитини.

Римські громадяни поділялися на свободнорожденних, що володіють повністю правоздатністю, і вільновідпущеників (libertini), до яких належали раби, отримали свободу.

Вільновідпущеники знаходилися в прямій залежності від своїх колишніх панів і не могли служити в римських легіонах, а згодом і зовсім втратили право голосу. Крім цього, їм було заборонено укладати шлюби з особами сенаторського походження, а до I в. - З усіма вільно народженими.

З часом стверджується правило, що люди не рівні один одному. Раби ніколи не ставилися на один щабель з патриціями: вони були не людьми Види та методи, а речами.

Коли римський юнак досягав повноліття, то батько приводив його на головну площу

Риму, де юнак записувався у відповідну трибу. І з цього моменту він ставав політично повноправним.

Але політичне повноправність не тягло за собою громадянського, тобто юнак не міг розпоряджатися майном, оскільки до тих пір, поки батько був живий, син знаходився під його владою і не міг здійснювати яких- або угод без прямого на те вказівки батька.

За римським правом політичне і цивільне повноправність було абсолютною привілеєм чоловіків. Жінок римські чоловіки вважали легковажними, тому жінки не могли вчиняти будь-яких угод, а також брати участь у політичному житті суспільства Види та методи.

Але жінки не були зовсім відсторонені від участі у справах сім'ї та суспільства. Хоча їх вплив був і непрямим, але було досить значним. Вони виховували дітей, займали положення господині будинку і не раз чинили істотний вплив на долю Рима.

Римське громадянство припинялося або із смертю громадянина, або в результаті втрати статусу свободи, тобто коли особа перетворювалося на раба. Був присутній ряд обставин, за яких особа втрачало римське громадянство. До таких обставин ставилися військовий полон, засудження до смертної кари і ін

У Римській імперії особа, яка незаконно видавало себе за римського громадянина, засуджують до смерті. У 24 р. був прийнятий закон, згідно Види та методи з яким вольноотпущеннік, що видавав себе за свободнорожденного, притягувався до кримінальної відповідальності.

Вопрос 34

Правове становище латинів.

Іншою категорією осіб у римському праві були латини, якими визнавалися давні жителі Лацію — околиць Риму — та їхнє потомство. Згодом правовий статус латинів почали надавати деяким італійським громадам і за межами Лацію. Після того, як у І ст. до н. е. римське громадянство поширилося на всю Італію, статус латина залишався лише за населенням позаіталійських громад чи провінцій, яким він надавався особливими актами Римської держави. Його також, як правило, набував раб, якого відпускав на волю латин або римський громадянин. Отже, статус латина набуває певного Види та методи юридичного значення і відповідне оформлення внаслідок:

а) народження в сім'ї латинів. При цьому діють такі самі правила, що й для римських громадян: статус шлюбної дитини визначається за статусом батька, позашлюбної — за статусом матері;

б) присвоєння статусу латина актом органу державної влади;

в) добровільного переходу римського громадянина до числа латинів з метою одержання земельного наділу;

г) звільнення від рабства хазяїном — латином чи римським громадянином, але за умови надання йому правового статусу латина.

Правовий стан латинів істотно відрізнявся від правового статусу римських громадян. У сфері публічного права обмеження полягали в тому, що латини не мали права служити в Види та методи римських легіонах, обиратися на посади римських магістратів. Однак, перебуваючи в Римі, вони мали право брати участь у роботі народних зборів, голосувати в них.

У цивільно-правовій сфері латини за правовим статусом наближалися до римських громадян, проте аж ніяк не всі. Основна їх частина — жителі Лацію, як і римські громадяни, мали право вступати до шлюбу і торгувати. Інші латини — раби, відпущені на волю, — одержавши статус латина, не мали права згідно з законом брати шлюб, заповідати своє майно, успадковувати. Після смерті такого латина його майно переходило до його колишнього хазяїна, що надав йому свободу. Зобов'язання померлого до патрона не переходили, тобто латини Види та методи «жили як вільні, помирали як раби».

За бажанням латини мали змогу порівняно легко набути римське громадянство. Воно надавалося на підставі постанов Римської держави, що присвоювала його цілим категоріям латинів за певних обставин. Переїхавши на постійне місце проживання до Риму, вони також одержували статус римського громадянина. Згодом це призвело до різкого зменшення чоловічого населення в містах Лацію. Через це було встановлено правило: латин, що мав намір переїхати до Риму на постійне місце проживання, зобов'язаний залишити на місці попереднього проживання чоловіче потомство.

Права римського громадянина одержували також латини, обрані в своїх громадах на посаду магістратів або сенаторів. Як зазначалось Види та методи вище, в І ст. до н. е. все населення Італії дістало правовий статус римського громадянина.

Вопрос 35.

Правове становище перегринів.

Перегріни — сусідні з Італією народи. Вони не були рабами, однак і не отримували правового статусу римського громадянина. В давнину це були вороги (hostes), які не мали правового захисту з боку Римської держави. Однак з часом, зі змінами в соціально-економічному житті римського суспільства hostes поступово утворюють самостійну групу вільного населення й одержують правовий статус перегріна.

Статусу перегріна набувала дитина, народжена в сім'ї перегрінів чи перегрінкою поза шлюбом. За деякі кримінальні злочини римський громадянин міг бути позбавлений свого статусу Види та методи і висланий у місця проживання перегрінів, де й одержував їхній статус.

В окремих випадках перегрінам надавалося римське громадянство. Наприклад, за особливі заслуги перед Римом деяким перегрінам чи навіть групам жалувався цей статус. Часто Римська держава надавала його групам перегрінів спеціальним актом державної влади, керуючись певними політичними, економічними та іншими міркуваннями, наприклад з метою поповнення римських легіонів воїнами, в яких, як відомо, мали право нести службу тільки римські громадяни.

Перегріни не мали політичних прав римських громадян. У сфері приватноправових відносин вони керувалися власним національним правом, а при міжнаціональних контактах — правом, створеним претором перегрінів на підґрунті правової культури цих народів.

36. Правове Види та методи становище лібертинів.

Відпущений на свободу раб називався вільновідпущеником (лібертіном). Він набував правового статусу свого володаря, що відпустив його на свободу. Раб, відпущений на свободу римським громадянином, набував статусу римського громадянина, з деякими винятками. Наприклад, він не міг взяти шлюб з народженою вільною римською громадянкою аж до початку принципату, а заборона брати шлюб з особою сенаторського звання зберігалася до Юстиніана. Якщо раб одержував свободу від латина чи перегріна, його правовий статус визначався їхнім станом.

Вільновідпущеник залежав від свого колишнього хазяїна: був зобов'язаний надавати йому різні послуги, а за потреби — аліментувати не тільки колишнього патрона, а і його дітей, батьків, не мав Види та методи права викликати його до суду, отже, був абсолютно позбавлений судового захисту від свавілля володаря. Після смерті вільновідпущеника-перегріна його майно переходило до спадщини патрона.

У сфері публічних правовідносин вільновідпущеник обмежувався в праві служити в римських легіонах, а з І ст. втратив право брати участь у роботі народних зборів і голосувати.

Вопрос 37.

Колонат.

Специфічну категорію суб'єктів права складали колони — дрібні орендарі землі, що потребували засобів існування й отримували землю в користування від великих землевласників за плату, що встановлювалася як у грошовій, так і в натуральній формі.

Колонат зароджувався ще за часів республіки, продовжував розвиватися в період Види та методи принципату і дістав правове закріплення в умовах абсолютної монархії. Разом з тим, колонат не є чисто римським продуктом суспільного розвитку. В Єгипті та Азії подібні відносини виникли раніше і були запозичені Римом. Однак у Римі джерелом колонату був також рабський пекулій, за яким раби, що добре працювали на переданій їм у пекулій землі, одержували свободу, проте навічно прикріплювалися до тієї самої землі.

Орендар-колон юридично залишався незалежним, мав право у будь-який час розірвати договір, піти в інше місце. Проте орендарями були, як правило, найбідніші кола населення, які не мали достатніх засобів для успішної обробки землі. Землеволодільці надавали їм позики, однак Види та методи на таких умовах, що колони не мали змоги повернути їх своєчасно. Ускладнювали становище часті неврожаї. Згодом колони потрапляють в економічну залежність від орендодавців. Колон не міг залишити орендовану ділянку, не розрахувавшись з боргами, а розрахуватися він також не міг.

Поступово фактична економічна залежність перетворюється в юридичну. її збільшує нова податкова реформа, за умовами якої податки із землі стягуються з урахуванням колонів. Залишення колонами землі зменшувало прибутки землеволодільців, вони всіляко намагалися закріпити колонів, навіть переманюючи їх в інших. У 322 р. був прийнятий закон, що забороняв колону самовільно залишати орендований наділ. У 357 р. новий закон заборонив землеволодільцям відчужувати земельні Види та методи наділи без приписаних до них колонів. Таким чином, завершилося правове оформлення щодо закріплення колонів. З'явилася нова категорія залежних людей, що мали певну правоздатність, але вельми обмежену в її здійсненні. Якщо колон самовільно залишав землю, землеволоділець засобами віндикації мав право витребувати його назад, тобто у цьому сенсі правове становище колона мало чим відрізнялося від раба. Однак колони не були рабами, юридично вони залишались вільними, але прикріпленими до землі. Колони — попередники кріпаків, а колонат — зародок феодалізму.

Не тільки сам колон, а і його діти вважалися приписаними до даного наділу. Колонат стає спадковим. Зростає особиста залежність колонів від землеволодільців, які здійснювали Види та методи над ними суд і розправу безконтрольно.

Вопрос38

Римські громадяни мали повну цивільну правоздатність у майновій та сімейній сферах. Як зазначалося, у сфері цивільноправових відносин правоздатність римського громадянина складалась з двох основних правоможностей: 1) права укладати законний римський шлюб; 2) права бути учасником цивільного обігу.

За недієздатних осіб здійснював юридичні дії, набував для них права та обов'язки їхній pater familias, а за відсутності такого — опікун або піклувальник. Це стосується правового становища римських громадян. Цивільна правоздатність інших категорій жителів Риму (перегрінів, латинів, лібертінів тощо) обмежувалась.

Перегріни у сфері приватноправових відносин керувалися власним національним правом згідно із законом про провінції, який встановлював для неї особливий Види та методи правовий статус. Отже, склалася різноманітна система правового регулювання майнових відносин у різних провінціях, при цьому не було спільної правової основи для контакту з Римом у цій сфері.

Зазначені чинники перешкоджали нормальному розвиткові цивільного обігу між перегрінами та римськими громадянами. Тому претор перегрінів у творчому союзі з міським претором ретельно вишукував найцінніший досвід правової культури інших народів, узагальнював його й впроваджував у практичну діяльність.

Ситуація практично не змінилася і після надання імператором Каракалою римського громадянства всім підданим імперії: всі особи, що не були підданими Риму, вважалися перегрінами з усіма наслідками, що звідси випливають.

Латини мали часткову цивільну правоздатність: jus comerсіі Види та методи у них було практично у тому самому обсягу, як у римських громадян, проте jus conubii було обмежено.

Після видання едикту Каракали становище латинів істотно змінилося: практично усі вони набули римського громадянства, перетворившись на повноправних суб'єктів римського приватного права. Ця категорія втратила свій особливий статус, за винятком latini juniani (деякі категорії відпущених на волю), що мало значення аж до систематизації Юстиніана.

Отже, у приватноправовій сфері латини за правовим статусом наближалися до римських громадян, однак не всі. Основна їх частина — жителі Лацію, як і римські громадяни, мали право брати законний шлюб і бути учасниками цивільного обігу. Latini juniani Види та методи не мали права брати римський шлюб, заповідати та успадковувати майно. Після смерті такого латина його майно переходило до колишнього хазяїна, що надав йому свободу. Зобов'язання померлого небіжчика до патрона не переходили, тобто latini juniani «жили як вільні, помирали як раби».

Певні особливості мав приватноправовий статус рабів, відпущених на волю (libertini). Загальне правило було таким, що лібертіни набували стан того, хто дав їм волю: відповідно — римського громадянина, латина, перегріна.

Однак з нього були винятки. Зокрема, навіть вільновідпущеник, що одержав статус римського громадянина, не мав у повному обсязі jus conubii: він не міг взяти шлюб з народженою на волі римською громадянкою аж Види та методи до початку принципату, а заборона брати шлюб з особою сенаторського звання зберігалася до часів компіляції Юстиніана.

Крім того, вільновідпущеника з колишнім хазяїном пов'язували відносини патронату, через що останній мав право на послуги лібертіна, а той не міг звертатися з позовом до патрона. При цьому вільновідпущеник не лише був зобов'язаний надавати колишньому хазяїну всілякі послуги, а й за потреби мусив аліментувати і патрона, і його дітей, батьків. Він також не мав права викликати патрона до суду, а, отже, був позбавлений судового захисту від свавілля володаря. Після смерті вільновідпущеника-перегріна його майно успадковував патрон. Щоправда, певною мірою ці обмеження Види та методи компенсувалися правом лібертіна стати за певних умов спадкоємцем колишнього хазяїна.

Тенденції розвитку римського приватного права знайшли відображення у визначенні приватноправового становища рабів та колонів.

З розширенням римської держави, ускладненням економічних відносин становище рабів істотно погіршується: вони остаточно набувають статус «знаряддя, що говорить». Раби не можуть мати власність та сім'ю. Зв'язок раба з рабинею (contubernium), як, між іншим, із будь-якою жінкою, не визнавався шлюбом і не породжував правових наслідків. Діти, народжені рабинею, не підпадали під батьківську владу. Раб як річ міг стати об'єктом будь-якого права (права власності, права застави, особистих сервітутів тощо), предметом будь-якої приватноправової Види та методи угоди (купівлі-продажу, міни, майнового найму), цивільного спору. Якщо йому заподіяно каліцтво чи інше ушкодження, з позовом до кривдника міг звернутися не сам раб, а його володар, як за заподіяння шкоди будь-якій речі. Коли раба виганяли з дому чи від нього відмовлявся володар, це не означало його свободи, а лише зміну господаря, оскільки раба, як і будь-яку іншу річ, викинуту на вулицю, міг підібрати будь-хто.

Разом з тим, мають місце й протилежні тенденції.

По-перше, рабство не розглядалося римськими юристами як специфічний римський інститут — і за своєю сутністю, і за правовим режимом.

Як Види та методи зазначає Гай, «влада над рабами — є інститут juris gentium, бо взагалі у народів ми можемо помітити, що господарі мають над рабами право життя і смерті і що все, що набувається рабом, набувається хазяїном» (Інституції. 1.52). Ще цікавішим є такий фрагмент: «...але у наш час нікому з підданих римського народу не дозволяється жорстоко поводитись зі своїми рабами без законної причини. За наказом імператора Антоніна той, хто безпідставно вб'є свого раба, підлягає не меншій відповідальності, ніж той, хто вбив чужого раба. І навіть надмірна суворість господарів обмежується наказом того ж імператора. Бо Антонін ...написав: у випадку коли б жорстокість господарів видалася нестерпною, їх треба Види та методи примушувати продати своїх рабів в інші руки. І те, й інше є справедливим, позаяк ми не повинні зловживати належним нам правом» (Інституції. 1.53).

Особливо прикметною у цих фрагментах є перевірка становища рабів нормами природного права та справедливості. Не ідеалізуючи ні римських законодавців, ні юриспруденцію в їх ставленні до рабства, варто все ж зазначити послідовність тенденції застосування критеріїв — у даному разі принципу справедливості при регулюванні різноманітних інститутів, в тому числі й цього.

По-друге, не менш важливий момент, на який варто звернути увагу, це поступова зміна приватноправового становища рабів (без змін в їх публічно-правовому статусі): хоч вони і надалі не Види та методи вважалися суб'єктами права, але поступово з практичних міркувань були фактично залучені до участі у цивільному обігу як його суб'єкти. Для цього були використані такі засоби, як надання рабам пекулія, а також преторські позови за договорами, що вони здійснювали.

Сутність рабського пекулія полягала у наданні господарем рабу майна, яке враховувалось окремо від іншого, що належало цьому хазяїну (Д. 15.1.5.4).

Рабський пекулій являв собою цікаве і, можна сказати, не-одновимірне явище. З одного боку, він був засобом підвищен-ня зацікавленості раба у результатах власної праці — врешті решт на користь його ж хазяїну, який кожної митті міг забрати назад своє майно Види та методи. З іншого боку, пекулій став ефективним засобом залучення рабів до торгового обігу, оскільки наявність у нього відокремленого майна природно підштовхувала до укладення договорів, набуття нового майна тощо. Необхідність створення гарантій для третіх осіб, які вступали в договори з рабами, котрі мали пекулій, призвела до того, що претори почали подавати позови до хазяїна, який надав пекулій. Юридична діяльність раба, зумовлена пекулієм, суворо регламентувалася. Певна річ, все набуте рабом при управлінні пекулієм автоматично ставало власністю його хазяїна. Проте і зобов'язання, що випливали з пекулія, також покладалися на хазяїна раба. Відповідальність рабовласника у цих випадках обмежувалась розміром (Д Види та методи. 15.1.41). Якщо раб укладав договір, що не випливав з пекулія, його хазяїн за таким договором відповідальності не ніс.

Щодо пекулія допускалося виникнення правовідносин між рабом та його хазяїном. Наприклад, якщо пекулій був торговим майном, то хазяїн з його вимогами до раба опинявся в «одній команді» зі сторонніми кредиторами. Більш того, раб також мав право на позов проти свого хазяїна, якщо той проводив розрахунки з ним неправильно (Д. 15.1.9.6).

Іншим засобом залучення рабів у приватний обіг, з визнанням за ними цивільної нібито правоздатності, були преторські позови. Зміст та характер таких позовів найчастіше залежав від виду діяльності раба.

1. Actio institoria претор надавав у Види та методи разі, якщо хазяїн призначав раба керуючим своїм підприємством — торговим або іншим. Оскільки хазяїн доручав рабу вести свої справи, на нього лягала відповідальність за дії раба у повному обсязі (Д. 14.3.1).

2. Аналогічно вирішувалась проблема виконання зобов’язань за договорами, укладеними рабом-капітаном судна. Тут надавався позов — actio exercitoria (Д. 14.1.1).

3. Actio quod jussu міг бути наданий тоді, коли раб укладав договір на підставі попередньої домовленості свого хазяїна з третьою особою. І в цьому випадку хазяїн відповідав в повному обсязі (Д. 15.4.1.1).

4. За actio de in rem verso хазяїн відповідав в межах отриманого майна за договорами раба, внаслідок яких це майно перейшло до нього (Д Види та методи. 12.6.13—14).

5. Крім того, хазяїн відповідав за шкоду, заподіяну його рабом іншій особі.

Отже, спектр участі рабів у приватному обігу був досить широким, що дозволяє говорити про існування у них певної реальної, хоч і обмеженої, правосуб'єктності у галузі приватного права.

Досить своєрідним було приватноправове становище колонів, які у період республіки і принципату були орендарями чужої землі, особисто пов'язаними з хазяїном землі тільки зобов'язаннями за договором оренди, а у період домінату поступово потрапляють у залежність від власників ділянок. Вони не позбавлені правоздатності у сфері цивільно-правових відносин, але разом з родичами прикуті до землі, на якій вони живуть Види та методи та яку обробляють. Колонат став спадковим. Зростає й особиста залежність колонів від землеволодільців, які здійснювали над ними суд і розправу безконтрольно.

Складається своєрідний взаємозв'язок між хазяїном ділянки та колоном. Якщо колон залишить землю, володар землі має право віндикувати його, як віндикував би раба. Разом з тим, хазяїн не може вигнати колона з ділянки, а також не може продати колона без землі або землю без колона.

Вопрос39

Сім'я́, або Роди́на — соціальна група, яка складається з людей, які зазвичай перебувають у шлюбі, їхніх дітей (власних або прийомних) та інших осіб, поєднаних родинними зв'язками з подружжям, кровних родичів, і здійснює свою Види та методи життєдіяльність на основі спільного економічного, побутового, морально-психологічного укладу, взаємної відповідальності, виховання дітей.

Юридичне визначення

Сім'я — первинний та основний осередок суспільства.

Сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Подружжя вважається сім'єю і тоді, коли дружина та чоловік у зв'язку з навчанням, роботою, лікуванням, необхідністю догляду за батьками, дітьми та з інших поважних причин не проживають спільно. Дитина належить до сім'ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживає.

Права члена сім'ї має одинока особа.

Сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення Види та методи, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.

Регулювання сімейних відносин здійснюється Сімейним кодексом України з метою:

зміцнення сім'ї як соціального інституту і як союзу конкретних осіб;

утвердження почуття обов'язку перед батьками, дітьми та іншими членами сім'ї;

побудови сімейних відносин на паритетних засадах, на почуттях взаємної любові та поваги, взаємодопомоги і підтримки;

забезпечення кожної дитини сімейним вихованням, можливістю духовного та фізичного розвитку.

Вопрос40

Шлюб (від слов'янського «слюб» — з'єднання з любов'ю) — історично зумовлена, санкціонована й регульована суспільством форма взаємин між чоловіком та жінкою, яка визначає їхні Види та методи права та обов'язки одного щодо іншого й щодо дітей. Шлюб тісно пов'язаний з сім'єю.

Види шлюбу

Шлюб — сімейний союз одного чоловіка й однієї жінки (моногамний), або полігамний, який має два види: союз одного чоловіка і двох або декількох жінок (полігінний), однієї жінки і двох чи декількох чоловіків (поліандричний), закріплений законом або культурними традиціями.

Одностатевий шлюб — це шлюб, визнаний за законом або шлюб, що визнано в соціальному відношенні між двома людьми однієї статі.

В українській мові жінку в шлюбі з чоловіком називають одруженою або дружиною цього чоловіка. В Україні, як і багатьох інших країнах, існує традиція зміни прізвища Види та методи. Здебільшого дружина приймає прізвище свого чоловіка, в окремих випадках чоловік може взяти собі прізвище дружини. Іноді утворюються подвійні прізвища.

Існують поняття церковного шлюбу й цивільного шлюбу. Хоча здебільшого люди, які вступають у церковний шлюб у сучасну епоху вступають також у цивільний шлюб, але історично це було не обов'язковим. Церковний шлюб здійснюється за ритуалами відповідної релігії, цивільний шлюб реєструється в державних установах. Люди можуть проживати разом, утворюючи сім'ю, але не вступаючи в шлюб (Фактичний шлюб).

Історично шлюб був союзом між чоловіком і жінкою. В сучасну епоху законодавством деяких країн дозволені цивільні шлюби між особами однієї Види та методи статі.

Шлюби часто розпочинаються особливою церемонією — весіллям. Весіллю за традицією передують церемонії сватання та заручин, призначені, відповідно, для пропозиції укласти шлюб і для оголошення наміру провести весілля.

Шлюб припиняється або внаслідок розлучення або внаслідок смерті чоловіка або жінки. Після смерті чоловіка дружину називають вдовою, після смерті дружини чоловіка називають вдівцем.

Вопрос41

Конкубінат — позашлюбне співжиття без постійної волі партнерів вести спільне подружнє життя (affection maritalis) і без знаків поваги стосовно партнера по шлюбі (honor matrimonii).Конкубінат став широко розповсюдженим явищем після видання строгих законів Октавіана Августа про шлюб (Іех Jиlіа deаdulteriis; Іех Jиііа dе соеrcendo; Іех Julіа miscella). Незважаючи на суспільне значення Види та методи і поширеність навіть у вищих колах, конкубінат не мав правових наслідків: співмешканка (concubina) не розділяла суспільного становища співмешканця (сопсиbinus), що поряд з конкубінатом міг бути одруженим, у той час як конкубінат дружини являв собою подружню зраду (adulterium). При принципаті правове поняття конкубінату було поширено на усі випадки, коли неможливий шлюб (matrimonium), насамперед, через соціальну нерівність.

Конкубіна - Це не дружина, вон не могла поділяті стійбища свого чоловіка. Діти, народжені в конкубінаті, не набувалі імені та статусу свого батька, статусу Шлюбно ДІТЕЙ, на них не пошірювалася Батьківська влада, не малі права на аліменті. Альо ці діти відрізняліся от незаконнонародженіх Види та методи и називаєся liberti naturals (Природні діти). Згідно БУВ установлень порядок узаконення таких ДІТЕЙ. Спочатку жінка в таких відносінах НЕ набувала становища и соціального статусу свого фактичного чоловіка, Однак Згідно ряд прав Було візнано и за конкубіною. Дитина, народж такою жінкою, могла за Бажанов її батька буті узаконених и набуваті прав дитини, народженої у шлюбі. Слід звернути УВАГА на ті, Що конкубінат МіГ мати Місце Тільки за відсутності jus connubii. В іншому разітреба Було укладаті Закону шлюб або залішатіся у фактичних Шлюбно відносінах (D.25.3.7.) До Виникнення когнатського споріднення Сімейні Відносини Між рабами не малі ніякого значення. Альо з того годині Види та методи римляни Певної мірою візнавалі и Родинні зв'язки рабів, які проявлялися в сімейних союзах рабів - контуберніумах (Conturbernium). Зв'язок раба з Рабіна, Як и з будь-Якою жінкою, не візнавався шлюб І не МАВ жодних правових НАСЛІДКІВ. Діти, народжені Рабіна, набувалі статусу Матері І не підпадалі Під батьківську владу. Порівнюючі Закону шлюб и контуберніум мі бачімо, Що при контуберніумі статус ДІТЕЙ повністю залежався від того, його призначення та правове становище Займан мати, ЯКЩО вон Була перегрінкою, то відповідно и її діти кож ставали перегринами. Батьки не МАВ влади над дітьмі самє того, Що смороду НЕ розділялі з ним Його статус. І Види та методи навпаки Було при укладенні законного шлюбу, Аджея в ньому батьку МАВ НЕОБМЕЖЕНИЙ Влад не Ліше над жінкою.

Вопрос42

Відносини подружжя мали особистий та майновий характер. Вони істотно відрізнялися у шлюбі з чоловічою владою (cum manu) і у шлюбі без чоловічої влади (sine manu).

У шлюбі cum manu дружина була повністю під владою чоловіка на однакових умовах з його дітьми. Вона не мала юридичної самостійності і була повністю позбавлена правоздатності. Дружина вважалася річчю: її дозволялося продавати (в рабство), витребувати з будь-якого місця знаходження таким способом як і річ (віндикація), нарешті, не було перешкод для покарання дружини, враховуючи страту. Міру Види та методи покарання дружини визначав сімейний суд, на який запрошували і кровних родичів дружини, але вирок виносив pater familias.

В майновій сфері дружина також була повністю безправною. Її майно переходило у власність чоловіка. Вона не мала права укладати ніяких цивільно-правових правочинів. Навіть у разі припинення шлюбу майно, принесене дружиною, не поверталося їй. Безправне становище дружини пом’якшувалося лише тим, що як агнатка свого чоловіка, вона вважалася його спадкоємицею, та поділяла громадське становище свого чоловіка.

У шлюбі sine manu дружина залишається під владою свого батька і агнаткою його підвладних членів сім’ї. Влада чоловіка на неї не поширювалася. Чоловік не Види та методи мав ніякого фізичного впливу на її життя та свободу, тому вона могла з будь-яких підстав розлучитися з чоловіком.

Майно подружжя також залишається роздільним. Майно, яке належало дружині до шлюбу, залишалося її власністю. Вона мала право укладати з чоловіком будь-які майнові угоди, крім дарування. Навіть управління майном дружини здійснювалося чоловіком тільки тоді, коли дружина сама передавала йому майно. У цьому випадку відносини між подружжям визначалися на підставі договору доручення. Все, що набувалося дружиною, також надходило до її майна. Якщо між подружжям виникав спір щодо права власності на певні речі, то застосовувалася презумпція, що кожна річ належить чоловікові Види та методи, поки дружина не доведе своє право власності на цю річ.

Подружжя несло відповідальність за дії один одного лише у випадках, коли один з них неналежно піклувався за майно другого, ніж за своє. Заборонялися позови подружжя один до одного, які тягли безчестя одного з них. Порушення подружньої вірності давало можливість для розірвання шлюбу в односторонньому порядку та мало наслідком позитивне вирішення питання щодо повернення приданого. Але наслідки порушення вірності були набагато складніші для дружини, ніж для чоловіка.

Придане (dos). На стадії заручин глави сімей вирішували питання щодо приданого, тобто майна, яке дружина приносила в дім чоловіка і яке, за загальним правилом Види та методи, переходило у власність останнього. Приданим називали речі або інші майнові цінності, які надавалися чоловікові дружиною, її pater familias або третьою особою для полегшення матеріальних умов сімейного життя. Придане треба відрізняти від власного майна дружини, яке могло бути отримане нею як при укладенні шлюбу, так і в наступному її житті – спадкуванні, даруванні та іншим підставам. У багатьох випадках дружини були заможніше своїх чоловіків, які збагачувалися за рахунок майна дружини. Тому батьки наречених вимагають перед укладенням шлюбу виконання нареченим певних обіцянок на випадок його припинення, які в подальшому набувають статусу шлюбних договорів.

В ранню епоху, коли існував тільки шлюб cum manu Види та методи, не було спеціального правового закріплення приданого. У разі відсутності домовленості щодо цього питання, придане не виділялося із іншого майна, яке приносила дружина, тобто воно повністю переходило у власність чоловіка. Коли стали укладати шлюби sine manu, придане як майно, яке передавалося чоловікові, мало особливий режим. При встановленні приданого стали укладати усну угоду, згідно якої чоловік приймав на себе зобов’язання повернути його у випадку припинення шлюбу (наприклад, у разі розлучення). За відсутності такої домовленості придане юридично залишалося в майні чоловіка назавжди: але чоловік з підстав морального обов’язку вважав необхідним залишити його за заповітом на користь дружини. На випадок Види та методи припинення шлюбу розлученням претор надавав дружині позов про часткове повернення приданого в якості штрафу за безпідставне розлучення. У юстиніанівський період право чоловіка на придане було обмежено ще більше, а саме: придане залишалося чоловікові лише за умови розлучення з вини дружини, в інших випадках поверталося дружині або її спадкоємцям. Таким чином, хоча придане знаходилося в майні чоловіка і він фактично ним користувався, воно належало дружині. Чоловік залишав його як штраф за неналежне виконання дружиною шлюбних обов’язків.

В імператорський період виник звичай, за яким чоловік, отримуючи придане, робив відповідний внесок в сімейне майно в формі дарування на користь дружини. Спочатку такий внесок Види та методи здійснювався до укладення шлюбу, тому що дарування між подружжям заборонялося. Саме тому він і отримав назву дошлюбного дарування. Згодом Юстиніан дозволив дарування і в шлюбі, яке стало називатися шлюбним даруванням. Таке дарування мало забезпечувальну функцію, яка зобов’язувала чоловіка у випадку розлучення з його вини повернути дружині не тільки придане, а й шлюбний дарунок як штрафну компенсацію. Розмір дарунку дорівнював приданому.

Вопрос43

Законодавчий термін "повнолітні діти "вважався усталеним, звичним. Його вжито у статті 51 Конституції України, використовується він й у Цивільному кодексі України. У Сімейному кодексі вживаються слова "син" та "дочка"; для чого були, як уже зазначалося, достатні історико Види та методи-етимологічні підстави. Отже, маємо давню і відносно нову правничу термінологію, які можуть застосовувати паралельно.

Повноліття - певною мірою умовний термін, оскільки фізичне і духовне формування людини не є ще завершеним. Вважається, що з досягненням 18-ти років вона є достатньо зрілою, такою, що доросла до того, щоби бути самостійним творцем свого майбутнього, самостійним суб'єктом різноманітних ризиків та відповідальності.

Особисті відносини між батьками та повнолітніми дітьми

Досягнення повноліття вносить істотні зміни у відносини між батьками та сином чи дочкою.

Батьки не мають юридичного права продовжувати виховання синів та дочок. Рівно ж діти не мають юридичного обов'язку пристосовувати свою поведінку до вимог чи настанов Види та методи батьків. Проте, як відомо, юридичне право не є монополістом у регулюванні сімейних відносин. Отже, там, де перестали діяти юридичні правила поведінки, продовжують діяти інші регулятори сімейних відносин, зокрема, звичай, традиції, мораль.

Відповідно до української національної традиції, обов'язок батьків радити, застерігати, допомагати продовжує тривати, як і обов'язок дітей поважно вислухати їхню думку. Це значить, що особистий, чуттєвий і почуттєвий зв'язок між батьками та дітьми не переривається ніколи. Він лише покривається тією чи іншою правовою оболонкою: юридичною, звичаєвою, традиційною, моральною.

Реєстрація особою шлюбу до досягнення повноліття не припиняє батьківських прав щодо неї, а лише корегує їх здійснення.

Повноліття Види та методи засвідчує, що вчорашня дитина, а нині - син чи дочка стають рівними з батьками суб'єктами родинного, сімейного партнерства, заснованого на взаємній любові та повазі.

Шануй отця і матір свою!

Цей обов'язок не залежить ні від віку батьків, ні від віку дітей. Приїжджайте частіше додому, Щоб не мучила совість потому... Бо не вічні ні батько, ні мати, Завтра можете їх не застати.

Обов'язок батьків утримувати повнолітніх дітей

Загальний аліментний обов'язок

Обов'язок батьків утримувати повнолітніх дітей визначений у Сімейному кодексі в окремій главі. Але підстави для виникнення у батьків цього обов'язку залишилися такими ж, як і були в Види та методи Кодексі про шлюб та сім'ю:

1) непрацездатність сина чи дочки;

2) недостатній рівень матеріального забезпечення, що зумовив потребу у матеріальній допомозі.

У літературі була висловлена думка про те, що запровадження обов'язку утримувати повнолітніх осіб "явно спрямовано на перекладення соціального й пенсійного забезпечення з держави на утримувача.., таким чином втрачається зміст і мета соціального забезпечення"471. Такі сентенції не можуть не дивувати. Не лише тому, що обов'язок утримувати повнолітніх був визначений і раніше й досі ніким не заперечувався, а й тому, що аліментний обов'язок, наприклад, батька щодо повнолітнього сина може виникнути лише тоді, коли рівень існуючого сьогодні соціального Види та методи забезпечення сина є недостатнім.

Це значить, що обов'язок батьків утримувати непрацездатного сина чи дочку-каліку є субсидіарним, додатковим до обов'язку держави турбуватися про усіх таких, як вони.

Що ж робити, коли пенсія, призначена синові-інваліду, є невисокою? Казати йому: зажди, поки держава розбагатіє, чи зобов'язати рідних йому людей, якщо вони не є бідними, надавати йому допомогу?

Навіть для пересічної людини, якщо вона знає Закон Божий, відповідь буде одна.

Вопрос44

Батьківська влада

Сукупність правових установлень, яка забезпечувала владу до-мовладики над членами своєї сім'ї, становила римське батьківське право. Римське право визнавало практично необмежену владу батька над дітьми. Така Види та методи позиція призводила майже до повної відмови від особистих і майнових прав підлеглих.

Мати щодо дітей ніяких батьківських прав не мала і лише з посту­повим визнанням когнатського споріднення її становище щодо своїх дітей набувало деякого правового значення (взаємне утримання і опіка). Виправлення такої односторонності римських правових уста­новлень щодо організації та змісту батьківської влади здійснювалося надзвичайно повільно. Тільки за часів імператора Юстиніана patria potestas багато в чому змінює свій характер.

Батьківська влада встановлювалася трьома способами:

закононародженістю;

узаконенням;

усиновленням.

Закононародженими визнавались діти, які народились під час існування правильного римського шлюбу, а також ті, що народи­лися не раніше, ніж Види та методи через 181 день після одруження і не пізніше 300 днів після смерті чоловіка. Діти, що народилися раніше 181 дня, також вважалися закононародженими, якщо чоловік їх матері визнавав їх своїми.

Узаконення (legitimatio) — встановлення законної батьківської влади над власними дітьми, народженими поза шлюбом. Узаконення могло бути здійснено:

при наступному одруженні, в цьому випадку дітьми вважалися тільки народжені від конкубінату;

шляхом отримання імператорського рескрипту за проханням батька, якщо одруження було неможливим або недоречним і за відсутності своїх дітей;

зарахування сина у члени муніципального сенату.

Усиновлення — встановлення законної батьківської влади над чужою особою. Римське право закріплювало дві форми усиновлення: арогація (arrogatio) та адопція (adoptio).

Арогація застосовувалася Види та методи для усиновлення осіб свого права, тобто повнолітніх і самостійних у правовому відношенні, здійснювалась в стародавньому праві народними зборами, а пізніше — на підставі грамоти імператора. Згода усиновителя була обов'язковою.

Адопція застосовувалась для усиновлення осіб чужого права, тобто тих, що знаходилися під владою домовладики. На підставі Законів XII таблиць адопція здійснювалася у формі мансипації шляхом мни­мого триразового продажу сина будь-якій сторонній довіреній особі, після чого син повертався до батька. Потім усиновитель для форми пред'являв віндикаційний позов проти довіреної особи, яка не за­перечувала проти цього. Наслідком цієї процедури була передача претором усиновленого усиновителю.

Припинення батьківської влади Види та методи. Відмітною рисою римського права було те, що батьківська влада тривала до смерті батька і могла припинятися тільки за його волею. Отже, батьківська влада припи­нялася внаслідок:

смерті домовладики або підвладного;

втрати свободи домовладикою або підвладними;

придбання підвладними деяких почесних звань (жрецьких звань, посади консула, претора, патриція тощо);

У законодавстві Юстиніана емансипація могла здійснюватися за заявою домовладики; наданням підвладному протягом тривалого часу самостійного положення; отриманням імператорського рескрипту.

Вопрос45

Юриди́чна осо́ба — організація, суб'єкт права, здатний від свого імені набувати майнових і особистих немайнових прав і нести обов'язки та самостійно брати участь у правовідносинах, бути позивачем та відповідачем у Види та методи суді. В Україні організація визнається юридичною особою виключно після проведення її державної реєстрації та внесення до Єдиного державного реєстру.

Юридичні особи - групи людей, організації (наприклад, такі, як корпорації), які розглядаються правом в якості окремих осіб, суб’єктів права. У той час як люди набувають правосуб’єктності при народженні, юридичні особи набувають її при створенні відповідно до закону.

Термінологія: латинь – persona ficta, англ. – legal person, синоніми juridical person, juridic, juristic, artificial, or fictitious person, також може вживатися близькі аrtificial, juridical, juristic personality.

Юридична особа має офіційну назву та певні права, заходи захисту, привілеї, обов'язки та відповідальність відповідно Види та методи до закону, подібні до тих, що має фізична особа. Поняття юридичної особи - фундаментальна юридична фікція. Воно має як загальнотеоретичне, так і галузеве значення (зокрема використовується у сфері приватного права).

Юридична особа дозволяє одній або кільком фізичним особам (universitas personarum) діяти як єдине ціле (організація) в юридичних цілях. В багатьох юрисдикціях штучна персональність дозволяє такому утворенню розглядатися відповідно до закону окремо від його індивідуальних учасників (наприклад, в акціонерному товаристві – від його акціонерів). Вони можуть виступати позивачем і відповідачем у справі, укладати договори, набувати обов’язків та володіти власністю. На організації з правосуб’єкністю можуть також бути накладені певні юридичні обов'язки, наприклад Види та методи, зі сплати податків. Також такий статус може захистити учасників організації від особистої відповідальності. Поняття юридичної особи не абсолютне. У країнах загального права можливе "зняття корпоративної завіси", що стосується визначення статусу фізичних осіб, що діють як агенти компанії при вчиненні дій або прийнятті рішень. Таке зняття можливе шляхом винесення юридичного рішення, за яким права або обов'язки юридичної особи (наприклад, корпорації або громадської компанії з обмеженою відповідальністю) розглядають як права або обов'язки членів або директорів цієї організації.

Поняття юридичної особи на сьогодні центральне в західному праві, як в країнах із загальним, так і континентальним правом, але воно також Види та методи має місце фактично у кожній правовій системі.

Вопрос46

Правоздатність юридичної особи

Як суб'єкт майнових та особистих немайнових відносин юридична особа наділяється цивільною праводієздатністю.

Юридична особа здатна мати такі самі цивільні права та обов'язки (цивільну правоздатність), як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині.

Цивільна правоздатність може бути обмежена лише за рішенням суду. Юридична особа може здійснювати окремі види діяльності, перелік яких встановлюється законом, після одержання нею спеціального дозволу (ліцензії).

Цивільна правоздатність юридичної особи згідно із ст. 91 ЦК України виникає з моменту її створення і припиняється з дня внесення до Єдиного державного реєстру Види та методи запису про її припинення.

Слід зазначити, що тенденції розвитку сучасного цивільного права України підкреслили необхідність відмовитися від конструкції спеціальної правоздатності юридичної особи. Так, у новому ЦК України, на відміну від ЦК Російської Федерації, ЦК Республіки Казахстан та інших країн СНД, закріплено принцип загальної або універсальної правоздатності юридичних осіб, тобто юридична особа може мати такі самі права та обов'язки, як і особа фізична, за винятком тих прав та обов'язків, необхідною передумовою яких є природні властивості людини.

Цивільні права та обов'язки юридичних осіб виникають з різних підстав, насамперед з договорів, інших правочинів та інших підстав, передбачених ст Види та методи. 11 ЦК України. Юридичні особи (крім державних та комунальних та деяких інших видів) вільні у виборі предмета договору, визначенні змісту зобов'язань, будь-яких інших умов господарських взаємовідносин, що не суперечать законодавству.

Майнові права та обов'язки юридичної особи можуть виникати з односторонніх правочинів (заповіту, оголошення конкурсу тощо), а також із неправомірних дій (заподіяння шкоди, придбання або збереження майна за рахунок коштів іншої особи без достатніх підстав тощо).

До змісту цивільної правоздатності юридичної особи входить також здатність її мати особисті немайнові права та обов'язки. До них належать права на найменування, виробничу марку, знаки для товарів і послуг, право на честь, гідність і Види та методи ділову репутацію та ін.

Юридична особа має своє найменування, яке містить інформацію про її організаційно-правову форму. Найменування установи повинно також містити інформацію про характер її діяльності (ст. 90 ЦК України).

Юридична особа може мати, крім повного найменування, також скорочене. Юридична особа, що є підприємницьким товариством, може мати комерційне (фірмове) найменування.

Комерційне (фірмове) найменування юридичної особи може бути зареєстроване у порядку, встановленому законом.

Найменування юридичної особи зазначається в ЇЇ установчих документах і вноситься до Єдиного державного реєстру.

У разі зміни свого найменування юридична особа, крім виконання інших вимог, встановлених законом, зобов'язана помістити оголошення про це в друкованих засобах Види та методи масової інформації, в яких публікуються відомості про державну реєстрацію юридичної особи, та повідомити про це всім особам, з якими вона перебуває у договірних відносинах.

Юридична особа не має права використовувати найменування іншої юридичної особи.

Відповідно до ст. 93 ЦК України місцезнаходження юридичної особи визначається місцем її державної реєстрації, якщо інше не встановлено законом. Місцезнаходження юридичної особи зазначається в її установчих документах.

Виробнича марка як засіб індивідуалізації юридичної особи та продукції, що нею виготовляється, охоплює найменування організації, вказівки на сорт виробу, номер стандарту, ціну та інші відомості. Зокрема, при поставці товарів вони підлягають маркуванню відповідно до вимог стандартів, технічних умов Види та методи або договору.

Знаки для товарів і послуг - це зареєстроване в установленому порядку позначення, яке служить для розрізнення товарів (послуг) одних фізичних чи юридичних осіб від однорідних товарів інших осіб. Як знаки для товарів і послуг можуть бути зареєстровані словесні, зображувальні, об'ємні та інші позначення та їх комбінації. На зареєстрований знак патентне відомство України видає свідоцтво.

Організації - юридичні особи - мають право на недоторканність ділової репутації та її захист у судовому порядку (ст. 94 ЦК України), а також можуть набувати інших немайнових прав та обов'язків.

Згідно зі ст. 92 ЦК України юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює Види та методи їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону.

Порядок створення органів юридичної особи встановлюється установчими документами та законом.

У випадках, встановлених законом, юридична особа може набувати цивільних прав та обов'язків і здійснювати їх через своїх учасників.

Орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов'язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень.

У відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала або Види та методи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження.

Якщо члени органу юридичної особи та інші особи, які відповідно до закону чи установчих документів виступають від імені юридичної особи, порушують свої обов'язки щодо представництва, вони несуть солідарну відповідальність за збитки, завдані ними юридичній особі.

Органи юридичних осіб залежно від їх видів можуть бути єдиноначальними або колегіальними. Так, відповідно до ст. 65 ГК України управління підприємством здійснюється згідно з його статутом чи іншими установчими документами, на основі поєднання прав власника з господарського використання свого майна і принципів самоврядування трудового колективу. Підприємство самостійно визначає структуру управління, встановлює штати. Власник здійснює свої права з Види та методи управління підприємством безпосередньо або через уповноважені ним органи. Ці права можуть делегуватися раді підприємства (правлінню) або іншому органові, який передбачений статутом підприємства і представляє інтереси власника і трудового колективу.

Керівник підприємства наймається (призначається) власником або уповноваженим ним органом, з ним укладається контракт (договір). Керівник підприємства самостійно розв'язує питання діяльності підприємства, за винятком тих, що віднесені статутом до компетенції інших органів управління цього підприємства. Власник майна не має права втручатися в оперативну діяльність керівника підприємства.

Вищим органом таких видів господарських товариств, як акціонерне, з обмеженою або додатковою відповідальністю, є загальні збори акціонерів (учасників). Виконавчими органами є правління або дирекція Види та методи, які діють як колегіальні органи юридичної особи. Правління (дирекція) обирається загальними зборами. Повноваження правління (дирекції) визначаються Законом України "Про господарські товариства" та статутом відповідного товариства.

У кооперативних організаціях вищим органом управління є загальні збори, які обирають голову, а у великих кооперативах - також правління. Правління (голова) кооперативу здійснює керівництво поточними справами і приймає рішення з питань, що не віднесені до виключної компетенції загальних зборів чи зборів уповноважених.

Виступаючи від імені юридичної особи, орган виражає її волю, волю всього колективу, тому дії органу - це дії самої юридичної особи. Проте дії органів, які не пов'язані з цілями юридичної особи, не Види та методи слід визнавати діями самої юридичної особи. Відповідальність за ці дії має нести особа (орган), що їх вчинила. Вчинення ж органами юридичної особи дій від імені юридичної особи, але з перевищенням своїх повноважень, тягне за собою відповідальність юридичної особи відповідно до чинного законодавства. Цивільні права та обов'язки юридичної особи можуть виникати і внаслідок дії її представників, належним чином уповноважених (наприклад, шляхом видачі довіреності). Але виробничо-господарська, соціально-культурна, управлінська та інша діяльність юридичної особи виявляється не лише в діях її органу і представників, а й у діях та рішеннях усього трудового колективу в цілому і кожного працівника зокрема. Тому Види та методи в законі (ст. 1172 ЦК України) закріплено правило про те, що юридична особа повинна відшкодувати шкоду, заподіяну з вини її працівників під час виконання ними своїх трудових (службових) обов'язків.

Вопрос47

Види юридичних осіб

Юридичні особи, залежно від порядку їх створення, поділяються на

юридичних осіб приватного права

юридичних осіб публічного права.

Підприємницькі юридичні особи:

господарське товариство

колективне підприємство (юридична особа, створена декількома юридичними або фізичними особами для отримання прибутку, наприклад, колективне сільськогосподарське підприємство, спільне підприємство тощо)

приватне підприємство (юридична особа, створена фізичною особою як єдиним засновником)

дочірнє підприємство (юридична особа, створена юридичною особою як єдиним засновником)

державне підприємство (юридична особа, створена для Види та методи здійснення господарської діяльності державою як єдиним засновником)

казенне підприємство (юридична особа, створена для здійснення господарської діяльності державою як єдиним засновником)

комунальне підприємство (юридична особа, створена для здійснення господарської діяльності місцевою громадою як єдиним засновником)

виробничий кооператив (юридична особа, створена шляхом об'єднання фізичних осіб для спільної виробничої або іншої господарської діяльності на засадах їх обов'язкової трудової участі з метою одержання прибутку)

Непідприємницькі юридичні особи:

кредитна спілка

установа (юридична особа, створена державою або органом місцевого самоврядування для здійснення відповідної публічної функції)

споживчий кооператив (юридична особа, створена шляхом об'єднання фізичних та/або юридичних осіб з метою задоволення споживчих потреб його членів)

громадська організація

політична Види та методи партія

благодійна організація

релігійне об'єднання

об'єднання співвласників житла

міжнародна організація

тощо

Вопрос48

Заснування юридичної особи

Рішення про створення (заснування) юридичних осіб приймають її засновники, відповідно до порядку, що залежить від конкретного типу юридичної особи (її організаційно-правової форми). Після прийняття рішення та оформлення документів, що необхідні для здійснення діяльності юридичних осіб (статутні документи), ці документи подаються для проведення державної реєстрації.

Державна реєстрація юридичних осіб полягає у засвідченні факту створення цієї юридичної особи, що здійснюється уповноваженим органом державної влади. В Україні державну реєстрацію здійснюють державні реєстратори Державної реєстраційної служби. В окремих випадках державна реєстрація проводиться в декілька етапів за участю також і інших органів Види та методи державної влади. Відомості про державну реєстрацію юридичної особи містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців.

Державна реєстрація проводиться відповідно до Закону України Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців.

При загальному порядку реєстрації юридичних осіб, засновники або уповноважена ними особа подає такий комплект документів державному реєстратору:

Заповнена реєстраційна картка (форма 1).

Рішення засновника про створення (оригінал, ксерокопія або завірена копія).

Два примірники установчих документів (крім юридичних осіб, що діють на підставі модельного статуту).

Документ, що засвідчує внесення реєстраційного збору за проведення державної реєстрації юридичної особи.

Інші документи подаються в разі наявності відповідних Види та методи вимог закону.

Для окремих категорій юридичних осіб (в залежності від організаційно-правової форми) встановлюється спеціальний порядок державної реєстрації, зокрема: політичні партії, державні органи та органи місцевого самоврядування, асоціації органів місцевого самоврядування, банки, торгово-промислові палати, фінансові установи (у тому числі кредитних спілок), біржі тощо.

Припинення юридичної особи

Юридична особа може бути припинена за рішенням свого уповноваженого органу або в примусовому порядку за рішенням суду.

Юридична особа припиняється за своїм рішенням шляхом:

злиття,

приєднання,

поділу,

перетворення,

ліквідації.

Юридична особа припиняється на підставі рішення адміністративного суду про припинення юридичної особи.

Якщо юридична особа є неплатоспроможною, то вона припиняється за рішенням господарського суду Види та методи внаслідок ліквідаційної процедури у справі про банкрутство.

Перейменування, виділ, інші зміни

Юридична особа може змінити своє найменування, про що вносяться запис до Єдиного державного реєстру.

Виділом є перехід за розподільчим балансом частини майна, прав та обов'язків юридичної особи до однієї або кількох створюваних нових юридичних осіб. Про виділ з юридичної особи нової вноситься відповідний запис до Єдиного державного реєстру.

У випадку виникнення необхідно до відомостей про юридичну особу, що містяться у Єдиному державному реєстрі, можуть бути внесені зміни (наприклад, зміна складу учасників, затвердження змін до статутних документів, зміна керівника, зміна контактної інформації).

Вопрос 49+50

Об'єктом права є ті блага Види та методи, заради яких виникають правовідносини, тобто суспільні відносини, що регулюються юридичними нормами.

Об'єктами права у Стародавньому Римі могли бути різноманітні відносини, як майнового, так і немайнового характеру. Це могли бути відносини щодо речей або особистих благ громадян, відносини публічного правопорядку, організації врядування та самоврядування тощо. Однак особисті немайнові права громадян, як зазначалося, розглядалися не щодо об'єктів права, а як елемент правового статусу фізичної особи (громадянина). Що ж стосується відносин публічного правопорядку, то їхні об'єкти розглядалися як своєрідні речі, про що свідчить, наприклад, етимологія слова «республіка» — «Res publica».

Отже, можна визнати, що центральне місце поміж об'єктів права займали Види та методи речі, а відносини щодо речей належали до числа найбільш врегульованих. Тому поняття речей розглянемо докладніше.

Річ трактували як певну частину природи, що є якоюсь цінністю для її володільця. Ця частина природи може бути ізольована від природи (наприклад, тварина, раб, будинок), а може бути і невіддільною від неї (наприклад, земля, вода, ліс). Не має значення й те, чи жива ця природа, чи нежива (наприклад, тварина і будинок). З погляду римського права речами визнавалося все, що оточувало людину, могло бути об'єктом речевого права і мало певну вартість. Проте ці ознаки не обов'язкові для визнання того чи іншого об'єкта річчю. Класичне Види та методи римське право знало безтілесні речі, тобто речі, що не мали матеріального субстрату. Речами римське право визнавало як те, що створене самою природою, так і те, що створене людською працею. Однак понят-тя товару й речі за правовим змістом не збігалися. Товаром може бути об'єкт, який в момент продажу в природі ще не існував (наприклад, майбутній врожай, річ, яку ще буде зроблено), а річчю визнавали тільки те, що наявне на даний момент.

Матеріальний світ, що оточує нас, складається з певних речей. Різноманітність їх настільки велика, що встановити якісь критерії для розмежування неможливо і недоцільно. З правового погляду речі поділяються Види та методи на певні відокремлені види, що зумовлює їх різний правовий режим. Це має важливе значення. Деякі види речей залишилися сугубо римськими, інші — надовго пережили римське право.


documentaraqtvd.html
documentararbfl.html
documentaraript.html
documentararqab.html
documentararxkj.html
Документ Види та методи